ристаемося класифікаціею відомого чеського
знавця латиниці Олдржіха Главен.

За хронологічними даними, в межах трьох
останніх сторіч, та за графічними ознаками ла-
тинських друкарських шрифтів Олдржіх Главса
виділяе чотири ïx основні групи.

1. Венеційська антиква — група шриф-
тів, розроблених Н. Йенсоном в 1470 р., які e
найдосконалішим взірцем літер ціеі групи
(мал. 100). 3 сучасних шрифтів до венеційськоі'
антикви тяжіе шрифт Германа Цапфа.

2. Стара антиква — походить з літер, які
ритував у свій час Франческо Гріффо. Згодом
ïï удосконалили французькі художники Ренесан-
су i насамперед парижанин Клод Гарамон, його
колеги та учні (мал. 101).

3. Перехідна антиква — походить з
XVIII ст., але становить по суті не хронологіч-
ний, а насамперед графічний перехід від катего-
piï рукописних до ритованих друкарських шриф-
тів. За часом ця еволюція збігаеться з перехо¬
дом Ренесансу в стиль барокко. У шрифтів ijieï
групи менша покатість округлих форм. Контраст
між основними i сполучними штрихами більший,
ніж у шрифтів староі' антикви, засічки тонкі
(мал. 102). 3 історичного погляду перехідна ан¬
тиква e розвитком шрифту Філіппа Гранжана.

4. Нова антиква — шрифт кінця XVIII —
початку XIX ст., в накресленні якого досягнуто
крайньоі' межі відходу від рукописного. Хроно-
логічно розвиток шрифту ведеться від Ф. Дідо
i через шрифти Дж. Бодоні до зразків Ю. Валь-
баума.

Решту різновидів латинських шрифтів ви-
падкових накреслень (за винятком готичних)
Главса класифікуе без пов'язання з часом ïx
виникнення під тими назвами, які склалися
в друкарській практиці.

Акцидентні шрифти, вживані го-
ловним чином у складанні випадкових публі-
кацій, титульних елементів видань. Вони поді-
ляються на кі \ька підгруп:

а) жирна антиква з надмірно потовщеними
штрихами;

б) гротескові шрифти без засічок з однакови-
ми за товщиною (допоміжними i основними)
або не дуже відмінними штрихами;

в) гротескові — з засічками — египетські, що
мають прямокутні засічки, які іноді бувають ду¬
же витягнутими (італійські);

г) оздоблені шрифти, орнаментовані різними
елементами прикрас;

д) писані шрифти. Друкарські шрифти, що
імітують характер писаних від руки.

Різні народи пристосовували латиницю до по¬
треб cboïx мов. Римляни сприйняли від етру-
сків 21 літеру. Літеру 2 (сігма) перетворили
на S. Так з трансформованого етруського алфа¬
виту утворилася латинська абетка з розташуван-
ням літер у такій послідовності:

ABCDEFGHIKLMNOPQRSTVX

Пізніше за транскрипціею грецьких слів було
введено літери у (ігрек) i z (зет), у цій абетці
за звук к служили три літери k, q, с. Німці в
XI ст. шляхом подвоення ѵ додали до абетки

літеру W. У XVIII ст. були вирізнені консо-
нантні ѵ i i на відміну від вокальних и та i.

Як відомо, латинська мова багато сторіч після
падіння Римськоі' імперіі' служила офіційною мо-
вою важливих державних документів i наукових
творів. Латиною користувалися наші вітчизняні
вчені i діячі Ломоносов, Феофан Прокопович,
Г. Сковорода та ін. Вживання латиниці народа¬
ми Італіі' та колишніх римських провінцій в Св-
ропі сприяло збереженню латинського письма.
У европейських народів, які вживали латинське
письмо, утворилися діалекти, що відрізнялися
від мови Римськоі імперіі класичноі латині.

Свропейські народи, що сприйняли пізніше ла¬
тиницю, вносили зміни в алфавітний склад цього
письма. Подолання труднощів написания слів
у цих народів відбувалося у трьох напрямах:
а) використання одніеі' літери-графеми для на¬
писания кількох різних звуків; б) введения до-
даткових, запозичених або новоутворених літер;
в) передача відсутніх у латинській абетці звуків
сполученням кількох літер.

Серед народів бвропи, які сприйняли латини¬
цю, були й словянські народи. Латиницею кори-
стуються чехи, поляки, лужицькі серби (НДР),
словаки, хорвати, словени, незначною мірою
серби в ЮгославГі.

В Чехіі латиницю до чеськоі' мови пристосу-
вав Ян Гус у 1411 р. Він вжив для передачі
слов'янських звуків діакритичну систему: ш — S,
ж — z, ч— с.

У Польщі латинську абетку упорядкував
Я. Паркош з Журавиць (помер між 1452 i
1460 р.), професор ¡ ректор Ягеллонського уні-
верситету. В історіі' польськоі культури він відо-
мий як автор першого орфографічного трактату
(близько 1440 р.), що був спробою усталити
невизначену ще тоді польську орфографію.

Оскільки латинська мова не мала ряду звуків,
властивих польській мові, як наприклад, ж, ч,
ш, то в Польщі почали ïx позначати двома ла-
тинськими літерами ж—rz, ч — cz, ш-—sz
або ж вживати відповідні діакритичні знаки:
ж — z, олі, он — а, у — ó тощо.

Першим творцем польського друкарського
шрифту народного характеру (курсив розробле-
ний близько 1520 р.) був Іеронім Вітор. Після
нього розробляв польський друкарський шрифт
Ян Янушевський (кінець XVI ст.) та ін. В 1928 р.
польський митець Адам Полтавський реалізував
проект сучасного друкарського шрифту, задума-
ного колективом польських митців у 1921 р. Ро¬
бота з модернізаціі графіки польського друкар¬
ського шрифту полягала в тому, щоб по можли-
вості усунути нерегулярність світлих міжлітерних
проміжків у рядках тексту, складеного польською
мовою. Коли порівнювати польський текст з ла-
тинським, то в першому переважають літери
з скісними штрихами, як наприклад: у, z, ш, г, k '.

Хорватська (латинська) абетка, як складова
частина сербсько-хорватського письма буде роз-
глянута далі.

1 Kafel Mieczystaw. Zarys Techniki wydawni-
czej. Warszawa, 1955, с 94—96.

68

u~o Ф «e

0>£j<8 X-

Мал. 108. Найдавніші кирилично-глаголичні написи кінця IX — початку X ст.,
энайдені в м. Преславі (Болгарія).

Розділ VIII

СЛОВЯНСЬКЕ ПИСЬМО.
ПОХОДЖЕННЯ ВИДІВ СЛОВ'ЯНСЬКОГО ПИСЬМА

У IX ст. від кореня грецьких шрифтів виді-
лилася відокремлена родина слов'янських шриф-
тів: глаголиця i кирилиця. Ці дві аз¬
буки, створені на базі староболгарськоі' мови,
й поширилися пізніше серед східних слов'ян.
Під час боротьби за релігійне ¡ політичне пану-
вання між римсько-католицькою i східною пра¬
вославною церквою, а також проти турецького
рабства глаголиця i кирилиця відіграли важли-
ву роль у національному самовизначенні слов'ян¬
ських народів.

Формування цих видів слов янського письма
відбувалося на територіі' Східноі Римськоі імпе-
piï. У 395 р. Римська імперія розпалась на За-
хідну i Східну. Західна імперія скоро загинула
під натиском вестготів, очолюваних Аларіхом,
a Східна імперія — Візантія — стала могутньою
державою. 3 плином часу слов'янські народи,
що боролися з Візантіею, почали створювати
своі державні угруповання. Так, у VI ст. на
Балканському півострові утворилася Болгарська

держава, що стала колискою слов янського пи¬
сьма.

Наприкінці 862 р. до візантійського імперато-
ра прибули посланці від моравського князя Рос¬
тислава, на чолі з його небожем i намісником
Святополком, з проханням надіслати в Моравію
місіонерів, які могли б вести проповідь зрозумі-
лою для моравів мовою, замість латинськ-oï мови
німецького духівництва.

Прохання Ростислава про надіслання місіоне-
рів відповідало інтересам Візантіі', яка давно
прагнула поширити свій вплив на західних сло¬
в'ян. Ще більше відповідало воно інтересам ві-
зантійськоі' церкви, стосунки якоі з католицьким
Римом в середині IX ст. загострювалися i ста¬
вали ворожими. В рік прибуття моравських по-
слів папа Микола прилюдно піддав прокляттю
візантійського патріарха Фотія. Якщо раніше
вперта i тривала боротьба римських пап за
вплив i владу в християнському світі мала
стримані форми i прикривалася філософсько-

69