4LOJXC

тѵш^сю

Мал. 50. Меровінзький мінускул VIII ст.

національними шрифтами». Це такі види письма:
ірландсько-англосаксонське — i н -
сулярне (острівне, або гіберно-саксонське),
поширене в Ірландіі', Англіі'; меровінзьке
(франко-галльське) письмо — у Франціі; в e с т-
готське — в Іспаніі; італійське (ланго-
бардське) — в Італіі. Відомими на той час цент¬
рами розвитку писемноі культури були монас-
тирські скрипторіі в Монте-Кассіно (Італія),
Турі (Франція). На особливу увагу щодо удос-
коналення письма заслуговуе діяльність ір-
ландських монастирів, впливу яких зазнали ïx-
ні безпосередні сусіди — англійці.

Ірландія, яка прийняла християнство в V ст.,
уже через сто років нараховувала (разом з Шо-
тландіею) близько 300 монастирів. Освіта там-
тешніх ченців була ширша, ніж у іхніх братів
на контнненті. Вони перебували під впливом
східних i візантійських джерел, знали грецьку
мову, з великою наснагою удосконалювали ми-
стецтво письма та оздоблення книг. Не випад-
ково найбільшого поступу набуло саме ірланд-
сько-англосаксонське письмо. Напівунціал на¬
брав тут іншоі', ніж на континенті, форми.
Іммігранти, яких називали шотландськими чен-
цями, засновували монастирі з скрипторіями,
утворювали школи письма, які відіграли
помітну роль в наступному розвитку шрифтів.
Аналізуючи графіку ¡рландсько-англосаксон-
ського письма, В. Тоотс вважае, що воно багато

запозичило від рун , грецького та каштального
письма, тому округлі літери часто перетворюва-
лися на зламані.

Для всіх розглянутих форм письма характер-
ним e вживання абревіатур. Уже в давпі
часи скорочувались часто повторювані слова.
В середньовічних рукописах, найчастіше в цер-
ковних i в світських, такі скорочення дедалі
більше поширювались i стали повсюдно застосо-
вувані. Коли поволі виробилася система ïx,
було складено цілі словники абревіатур з пояс¬
нениям ïx значения. Скорочення в церковних
рукописах робилися скоріше не для заощаджен-
ня місця, а для виділення слова; такими скоро-
ченнями були, наприклад, DS — deus (бог),
DNS-—dominus (пан), EPS—episcopus (епис¬
коп) i т. д. Скорочення часто вживаних слів —■
це щось подібне до стенографічних знаків: зраз-
ком для цього служила практика римських ру-

кописів, наприклад: Э—" eius (його), Т—е' (О
г —pro (для) i т. д. Відомий також спосіб
скорочення кінця слова, написания поодиноких
літер над першою частиною слова, наприклад:

g — ergo (отже), m — mihi (мені).

Говорячи про скорочення слів, слід нагадати,
що в багатьох книжках, виданих езуітами, а та¬
кож у канонах i постановах Трідентського собо¬
ру (1562) ставились ініціали, наприклад,А. М.
D. С, що означали по латині Ad majorem dei
gloriam, тобто: Для найбільшоі слави божоі'. Ці
літери вирізувались також на батогах, якими
карали учнів у езуітських школах 2.

У лігатурах ірландсько-англосаксонського пи¬
сьма, утворених з літер капітального письма i
унціалу, помітна сміливість виконання, яка пізні-
ше спостерігаеться лише в словянській в'язі.
Впадае в око ретельність в додержанні про-
міжків між словами. Помітно збільшилась кіль-
кість скорочень у письмі IX ст. Ірландське пи¬
сьмо вийшло з ужитку лише після XIII ст.,
в добу ранньоі' готики, незважаючи на те що на
Британських островах каролінзьке письмо кон¬
тиненту було відоме уже в IX ст.

На територіі Франціі', що входила до складу
колишньоі Римськоі провінціі' Галліі, після падін-
ня Риму вплив римськоі' культури відчувався
досить довго (до VI ст.) 3, a період володарю-
вання династііфранків Меровінгів (V—VIII ст.)
вважаеться тіею ланкою, що зв'язувала античну
культуру i початковий період Ренесансу.

У монастирях i епископських бібліотеках Пів-
нічноі' Галліі' були нагромаджені заборонені ста-
родавні кодекси i рукописи, які не тільки чита-
лися, a й переписувалися. У монастирських
скрипторіях розвинулось як пряме відгалуження
римського курсиву меровінзьке письмо,

1 Руни — автохтонне кутаете письмо, поширене у на-
родів Скандінавп, у стародавніх германських племен.
Другим видом автохтонного письма кельтів Британських
островів було письмо огам.

2 Див.: Овруцкий Н. О. Латинские крылатые вы¬
ражения в литературе. М., 1969, с. 17.

3 Цьому сприяв той факт, що Галлія, особливо в
південній частині, була повністю романізована до пересе¬
ления народів.

40

стисле, високого ¡ вузлуватого малюнка.
У VIII ст. воно набуло каліграфічноі' доскона-
лості. Характерними для нього були верхні
подовження літер b, d, I. Письмо мало декора-
тивний вигляд, але важко читалося (мал. 50).

Найстарішим документом, виконаним меро-
вінзьким письмом, e папірус Хлотаря II (625),
проте деякі вчені вважають, що цей вид письма
існував іще у VI i навіть у V ст. Здогад під-
тверджуеться фактами. Справді, у французькіи
Національній бібліотеці e сувій папірусу (довжи-
ною 6 м) з 564 року.

Меровінзьке письмо вживалося спочатку в
канцеляріях королів Меровінзькоі i пізніше Ка-
ролінзькоі династій до IX ст., доки воно, як i
інші обласні або регіональні види письма, не
було замінене каролінзьким мінускулом.

В icTopiï розвитку римського нового курсиву,
з якого вийшли інші обласні, або так звані на-
ціональні, форми письма, слід зазначити не ба-
гате на варіанти письмо колишньоі' римськоі про-
вінціі' Іспаніі — Іберіі', де в V ст. утворили свою
державу вестготи. В середні віки воно назива-
лося толеданським за назвою м. Толедо,
або мезарабським, оскільки воно існувало
i на арабській територіі. Тепер у науці його на-
зивають вестготським. Ця назва теж за-
старіла, правильніше його називати іспанським.
Утворившись від римських форм, воно запози¬
чило деякі деталі з арабського письма i набуло
оригінального накреслення. Іспанське письмо іс-
нувало з VII до XIII ст. Характерною особли-
вістю його e чіткість форм i незначний нахил
вліво (але не завжди); щодо читабельності во¬
но мае перевагу над іншими видами письма
(мал. 51).

Щодо четвертого типу обласних шрифтів —
італійського, то треба сказати, що під ціею на¬
звою об'еднано чимало різних шрифтів; розгля-
даючи окремі зразки зовсім не схожих літер, до¬
водиться ïx об'еднувати в названий тип лише то¬
му, що вони вийшли з Італіі'. Серед італійських
шрифтів можемо відзначити шрифты папських
канцелярій, наприклад к у р i а л (лат. curiale),
характерний ретельністю каліграфічноі обробки
i вживаниям нових заголовков!« літер.

У давньоіталійських видах письма для на¬
писания заголовкових літер вживалися елемен-
ти унціального й капітального шрифту, а також
збільшені рядкові літери. На півдні Італіі' виді-
ляеться письмо, що процвітало в школах бене-
диктинських монастирів в Монте-Касіно, Салер-
но тощо. Це — беневентанське письмо
(термін походить від назви Беневентанського
князівства на півдні Італіі). Нарешті, північно-
італійський тип письма — лангоба рдський
шрифт.

Від середини VIII ¡ до середини IX ст. в за-
хідноевропейському письмі відбулися цікаві яви-
ща. У скрипторіях, розташованих у центральній
частині Каролінзькоі імперіі', між Рейном i Луа¬
рою, набув cBoeï графічноі завершеності вид
книжкового письма каролінзький мінус-
к у л, який витіснив тут усі місцеві варіанти
письма; потім пѳширився в майстернях інших

conuoctif 4wumbulfria pdfuuim

Pfiibôtcrjf' r*fc)iucr!nmtiriï>o fuctf
muribuni. ta en? Hinf ѵбссиаи.'
ufonfHcuf finfropíf*- recatarían ••

Мал. 51. Вестготське толеданське письмо,
з рукопису «Про непорочність Mapiî».

областей імперп, просочився в Рим, Іспанію,
Англію. На кінець IX ст. каролінзький мінус-
кул панував у західноевропейських скрипторіях,
за винятком окраінних земель (Ірландія, Пів-
денна Італія), де з різних причин традиціі на-
ціональних типів письма трималися до XII—
XIII ст.

Неабияке значения для ¡нтелектуальноі цент-
ралізаціі' бвропи мала діяльність короля
(з 800 р.— імператор) Франкськоі держави Кар¬
ла Великого (768—814). До двору Карла Вели¬
кого прибували з Англіі, Італіі та інших кра'ш
вчені й митці. Розвиток тут школи письма
історія пов'язуе з імям Алквіна з Йорка,
який приіхав до Франціі з Англіі' i за декретом
Карла Великого 789 р. взяв участь у перегляді
i виправленні церковних книг. Гадають, що пере¬
гляд i перевірка книг супроводжувались перепи-
суванням ïx i були приводом для перегляду
(емендаціі) графічних елементів книг, бо ж офі-
ційні акти влади про уніфікацію письма не відомі '.

Центром наступноі' літературноі i педагогічноі
діяльності Алквіна стало м. Тур, де він був аба-
том католицького монастиря св. Мартіна. Цей
монастир i став осередком каліграфічноі школи,
на яку спирався Карл Великий у справі уніфі-
каціі письма.

Тут треба зауважити, що про час i місце ви-
никнення каролінзького мінускула, а також щодо
його генеалоги в науці немае одностайноі думки.
У старих теоріях його виводять безпосередньо

' Див.: Д о биаш-Рождест венская О. А.
История письма в средние века. Пг., 1923, с. 123.

41