з ідентичними текстами розширюе наші знания
про етруський словник i граматику та допомагае
у визначенні ïï як індоевропейськоі мови.

Розглядаючи генезис латинського шрифту,
слід нагадати, що етруський алфавіт, крім тих
безпосередніх форм, що ведуть до народження
латиниці, мав ще цілу низку відгалужень, на-
приклад письмо північноі Італи, яке ¡накше на-
зиваемо північноетруським, або альпійським. Во-
но належало народам, лінгвістично спорідненим
з іллірами. На територіі від Середньоі' до Півден-
hoï Італіі' це умбрійські i оскські шрифти (мал.
40). Оскське письмо зберігалось місцями поряд
з латинським до запровадження християнства.
Від решти італійських племен до нас дійшло
кілька написів, що належали пелингам, воль-
ськам, сабелам і, нарешті, фаліскам.

Письмо фалісків, мабуть, треба вважати ос-
танньою ланкою ланцюга від архаічних шриф-
тових форм до латиниці. Фаліски — це мешкап-

ці міста Фалерія в Південній Етрурп. В 241 р.
до н. е. Фалерія була зруйнована римлянами.
Фаліски тривалий час перебували під владою ет-
русків, але межували вони з латинами, a іхня
мова була діалектом докласичноі' латині. Писа¬
ли фаліски переважно зліва направо, проте в лі-
тературі згадуються дві пам'ятки, де напис чи-
таеться справа наліво.

Хоч ми й назвали фаліське письмо тіею лан¬
кою, що зв'язуе давньоіталійське (запозичене
з Греціі) з латинським, проте в науці до цього
часу питания про шлях запозичення латиняна¬
ми західногрецького письма безпосередньо від
грецьких колоністів в Італіі, i зокрема від меш-
канців Куми чи через етрусків, ще не повністю
з'ясовано. Обидві теоріі' й досі залишаються
дискусійними. Найдавніші з відомих нам етрусь-
ких написів припадають на VII ст. до н. е.

Потім вони зникають, i ïxue місце посідають
латинські написи.

1

йеШйи

—1

'о/>А"ЛѴИ <Ы№1 з/33<Пи\ 4o\l4 f\*V\

Мал. 41. Найдавніші пам'ятки латинського письма: на камені з римського Форуму,
спосіб написания — бустрофедон, близько 600 р. до н. е.; на застібці, з Пренесте,

початок V/ ст. до н. е.

Розділ VII

ЛАТИНИЦЯ

Латиниця була письмом могутньоі держави —
Римськоі ¡мперіі'. Найдавнішими памятками ла¬
тинського письма вважаються написи на улам-
ках кам'яного стовпа ' (VI—V ст. до н. е.),
знайденого у 1899 р. на місці римського Форуму
(напрям письма — бустрофедон), на золотій
застібці з Пренесте (VI—V ст. до н. е.), знай-
деній у 1871 р., нарешті, напис на жертовній
посудині Дуеноса (V—IV ст. до н. е.), знайде-
ній у 1880 р. біля підніжжя римського Квіріна-
лу (мал. 42). Як свідчать пам'ятки, латинський
алфавіт, з яким відбулося ряд етапів перетво-
рення, у II ст. до н. е. настільки удосконалився
i стабілізувався, що спроби внести штучні зміни
в його побудову ні до чого не привели.

Спочатку римляни, так само як i греки, писа¬
ли заголовковими прямими літерами. Пізніше
виникае курсив. Але до VIII—IX ст., коли кур-

1 Так званий lapis niger del Foro (чорний камінь з
Форуму).

сив, нарешті, було скрізь визнано i прийнято до
загального вжитку, він не знаходив широкого
практичного засгосування. Зараз відомі лише
поодинокі пам'ятки (типу грецько-египетського
напису 104 р. до н. е.), в якому відображено
курсивне письмо.

У практиці латинського, як i грецького, пи¬
сьма чітко проходила межа між майстерністю
книжковою та епістолярною. Канцелярським
писцям табелонам протиставлялись скрипто-
ри. Були й відповідні розцінки за роботу пис-
ців. Діоклетіанів ' едикт оцінюе 100 рядків ро-
боти скриптора в 25 динарів, а ту ж роботу та-
белона в 10 динарів.

Після падіння Західноі' Римськоі ¡мперіі візан-
тійські греки знову піднімають грецьку мову до
становища офіційноі', художньоі i науковоі мо¬
ви. У центрі великоі' Візантійськоі' імперіі, що
виникла у IV столітті, виробилося як дериват

1 Діоклетіан — римський імператор, 284—305 рр.

35